Габія Грушайте
Крижаний схід …один рік із життя Стасіса Шалтоки: роман / переклад із литовської мови Лариси Полякової. – Дніпро: Герда, 2022. – 280 с.
ISBN 978-617-7639-84-7
Пригодницький роман-детектив, в якому сплетені корупція та наркотики, мільйони доларів, діаманти, кохання та коханки, дикі тварини та підводні човни. Калейдоскоп подій несила відірватися від читання. Червоною ниткою сюжету проходить душевний біль Стасіса Шалтоки, який, доторкнувшись до американської мрії, усвідомив безглуздість життя в її інстаграмному відображенні. 30 років – свого роду рубіж, який здається йому краєм, за який страшно заглядати. «Не померти до тридцяти», – пише він у своєму to-do list.
Головні герої роману – троє хлопців із різних країн та культур – ровесники тих, хто зараз на фронті. Сподіваємось, що ця книга, яка написана легко і наповнена пригодами, як гарна пісня, скрасить хвилини їхнього перепочинку. Твір буде цікавий і тим читачам, які сьогодні опинилися у вимушеному засланні. Головний герой Стасіс Шалтока, теж іммігрант, порадить, як упоратися з ностальгією та вижити у дивному і не завжди доброзичливому світі.
Габія Грушайте – молода литовська письменниця і фахівець із сучасного мистецтва. «Крижаний схід» – другий роман про Стасіса Шалтоку, що приніс їй популярність та визнання критиків. Випускниця Голдсміт-коледжа (Великобританія, Лондон), факультету антропології та медіа. У 2014 році в Пенангу (Малайзія) стала співзасновницею та куратором Незалежного центру сучасного мистецтва Hin Bus Depot. Там народилась ідея роману, заснованого на реальних подіях.
Творчість Габі – це дорога завдовжки іноді рік, подекуди – ціле життя. Подорожі екзотичними країнами надихають її. Книга, що пропонується українському читачеві, – пригодницький роман-детектив, у якому реальні події недавнього минулого оцінюються молодими героями сьогодення: вони знімають документальний фільм-розкриття. Вигадки і справді переплетені, як у житті.
Роман «Крижаний схід» уперше опубліковано 2017 року у видавництві «Лапас» (Литва). Перекладено на англійську мову та видано у видавництві «Кларіті Паблішинг» у 2018-му. Книга удостоєна першої премії «Penang Book Prize» (2018, Малайзія), літературного призу Jurga Ivanauskaitė (2018, Литва); ввійшла до шорт-листа літературного конкурсу «Книга року» (2018, Литва) та премії Євросоюзу з літератури (2019). Українською мовою перекладається уперше.
Ми – я і два мої собаки – блукаємо невеликим пагорбом, з якого відкривається краєвид на Хеленсбург, що в Західній Шотландії. Я відчиняю хвіртку і, перш ніж пройти, краєм ока помічаю невелику записку, приколоту на паркан: «Нещодавно в цьому районі собака покусав вівцю, і її кинули помирати. Будь ласка, тримайте свого собаку на повідку». Хвиля жаху і за ним – провини накочує на мене, стискаючи горло. Перехоплює подих. Я маю двох собак. Обоє – звичайні, безпородні. У них абсолютно різні характери. Грозис дуже боїться овець і починає тремтіти вже від віддаленого звуку «ме-е». Фундук, навпаки: він справжній воїн, який полюбляє поганяти кролика чи навіть оленя. Звичайно, в нього немає шансів спіймати дику тварину. Вони, швидше, більш адаптовані і знають дику територію набагато краще, ніж мій немолодий, трохи повненький герой.
Але вівця – легкий здобуток для домашнього воїна.
Я надягаю на Фундука нашийник і йду далі, думаючи про господарів того, іншого собаки, які залишили помирати поранену вівцю, замість того щоб взяти на себе відповідальність і покликати на допомогу.
Я засуджую жорстокість. Хіба це люди, які кинули бідну тварину помирати повільною і болісною смертю? Моє серце обливається кров’ю, коли я уявляю ці довготривалі години агонії. І все ж таки я співчуваю господарям теж — чи мені самій вистачить мужності глянути в очі вмираючій вівці? Чи вистачить у мене сміливості зателефонувати в поліцію, визнати свою провину, напевно, заплатити штраф і зіткнутися з громадським осудом, але все ж таки спробувати врятувати тварину? Я не знаю. Може, сором зажене мене в кут, і я почуватимуся такою винною і маленькою, що мені захочеться лише втекти і приховати всі сліди свого злочину. Легко судити інших, але важко визнати, що кожен із нас недосконалий і нездатний відповідати навіть своїм стандартам поведінки.
Перед кожним із нас щодня постає проблема жертвопринесення. Мирські обряди сучасного світу. Це не якась далека біблійна історія про ягня, і не заклик Бога до давніх людей. Ми – люди. Кров ягняти на наших руках. І злочинці, і жертви – ми щодня приймаємо виклик бути людиною. Я засуджую Європейський Союз через те, що він недостатньо наполегливий у боротьбі проти цієї війни. Мене надихають ті, хто перебуває на передовій, хто чинить опір цьому поштовху страху. Я безмежно пишаюся Україною, яка вистояла ще в лютому, коли нам казали, що Київ упаде за кілька днів. І я готова вітати Україну в Європейському Союзі.
Але мене обурюють дуже складні почуття. Приниження. Біль самотності та гнів на те, що ніхто не допомагає. Безсилля від того, що мої власні можливості настільки мізерні. Жах. Лють. Ненависть. Провина за те, що я в безпеці, у теплі та з повним шлунком у той час, як мільйони людей поряд живуть у щоденному страху за своє життя. За життя своїх дітей. Безпорадність. Я почуваюся вівцею, залишеною помирати в полі.
Що можемо ми, які не перебувають на передовій, зробити, щоб зрівнятися в мужності з тими, хто бореться за майбутнє? Ми відправляємо гроші, ми молимося, ми розміщуємо біженців, але цього, здається, недостатньо. Багато хто з нас почуваються винними за те, що не зробили всього, що можливо, щоб допомогти виграти цю війну. Почуваються тими, хто кинув слабкого на погибель.
Яке майбутнє ми зможемо збудувати, коли насильство вщухне?
Якось за вечерею один американець сказав мені, що, на його думку, росіяни нерозумні, якщо вірять пропагандистській машині та підтримують війну, яка рано чи пізно стане їхнім особистим кінцем світу. Але я неодноразово бувала в США і знаю, що і в них є свої «білі плями», які для стороннього виглядають як рани, що кровоточать. Американці ніяк не хочуть зрозуміти, що людські жертви в їхній країні – стрілянина в школах, університетах та торгових центрах – це справа рук самих американців. Кожен із нас пестує свій особистий маленький і глибоко прихований жах, і свою особисту його версію. Зазвичай вона настільки ганебна, що ми не сміємо глянути на наші страхи відкрито. Але це потрібно зробити. Ми повинні розплющити очі. Це наша відповідальність. Дуже легко засуджувати переважну більшість населення Росії за те, що вона заковтнула наживку пропаганди і підтримує свого кровожерного лідера, але ніхто не застрахований від небезпеки невігластва. Легко повірити, що ти «добрий хлопець/праведна жінка», тому що правда вимагає відкритого серця, яке завжди вразливе. Істина і любов – важкий шлях, і це нелегкий вибір, оскільки щомиті ставить перед нами завдання переоцінки себе і свого місця у світі, вимагає відмови від спрощення та очорнення всує. Він вимагає неможливого, щоб запропонувати співчуття навіть тим, хто нас образив.
Моя бабуся ще дівчинкою втекла з України після Другої світової війни разом зі своєю матір’ю та сестрами після того, як вони втратили батька та велику частину сім’ї. Вона прожила тут, у Литві, понад 70 років. Кілька разів ми приїжджали до Сум – її рідного міста, і зустрічалися з родичами, які все ще мешкають там. Востаннє це було 2016 року. Наразі бабусі 87 років, і їй знову доводиться бути свідком чергового циклу руйнування та жаху. Зізнаюся, в дитинстві мені було нудно слухати її розповіді, все це здавалося таким далеким. Цілком недоступним моєму розумінню. І тільки зараз я починаю розуміти, що справжній виклик – це відчути біль, дозволити йому змінити себе; і якщо йому не чинити опір, він зламає вас.
Мій дорогий український читачу, я думаю про те, яке майбутнє нас чекає, і сподіваюся, що ми разом відновимо зруйновану країну.
Я сповнена рішучості зробити все можливе, щоб переглянути свої власні забобони, самовдоволення та невігластво тих, хто ситий, і вже тільки тому знає відповіді на всі запитання. Зробити все, що від мене залежить, щоб не піддаватися страху, а рости, як людина, завдяки цьому досвіду. Чи не стати дрібним ненависником, а відкрити серце болю. Лише тоді ми маємо шанс пізнати спокій і безтурботність, і лише тоді ми зможемо гарантувати безпечний простір для тих, хто цього потребує.
Ми не повинні дозволити страху перемогти.
Ваша Габія Грушайте
11.08.2022
